Постанова КЦС ВС від 19.06.2019 № 209/5369/15-ц (61-21476св18)

6. Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 червня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
7. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов в частині стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягає, оскільки судом не встановлено винних дій відповідачів, заподіяння позивачу майнової шкоди, вимоги щодо моральної шкоди позивача є похідними від заявленого ним стягнення матеріальних збитків, які визнані судом необґрунтованими.
8. Судом першої інстанції також не встановлено обставин оскарження позивачем рішень Дніпродзержинської міськради, дії посадових осіб при демонтуванні тимчасових споруд, та прийняті відповідачами заходи щодо демонтажу, транспортуванні, і зберіганні тимчасових споруд, не визнані протиправними будь-якими правовими актами суб`єктів владних повноважень або працівників правоохоронних органів.

9. Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 червня 2016 року залишено без змін.
10. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про відсутність винної поведінки відповідача, оскільки останній діяв на підставі ухваленого рішення міської ради, яке в даний час є чинним та не скасоване в установленому законом порядку. Доказів вини відповідачів у спричиненні шкоди позивачеві останній суду не надав, та такі в матеріалах справи відсутні.

38. Частиною другою статті 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
39. Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
40. Згідно статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
41. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (статті 23, 1167 ЦК України).
42. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. 
43. Сам по собі факт наявності шкоди ще не породжує обов`язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності.
44. Предметом спору у справі, яка переглядається, є відшкодування шкоди, завданої, на думку позивача, у зв`язку з неправомірним демонтажем павільйонів позивача, що розташовані у м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області за адресами: вул. Кіма , в районі будинку 2/3 (магазин «Малинка»); проспект Перемоги, район кінотеатру «Мир» (дві тимчасові споруди); проспект Перемоги (район модуля «ПриватБанку»); бульвар Будівельників, в районі будинку № 23 (поліклініка); проспект Металургів, район будинку № 8, що потягло псування та нанесення механічних пошкоджень тимчасовим спорудам.
45. За наведених обставин, до предмету доказування у даній справі входять обставини щодо належності позивачу наведених павільйонів, правомірності/неправомірності демонтажу таких павільйонів, понесення позивачем реальних збитків.
46. Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів і спрямований на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини визначені Законом України «Про благоустрій населених пунктів».
47. За змістом статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», благоустрій населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.
48. Відповідно до частини першої та четвертої статті 20 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом.
49. Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов`язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.
50. У ході судового розгляду встановлено, що будь - які рішення щодо передачі позивачу у власність чи у користування земельних ділянок за місцем розташування павільйонів у встановленому законом порядку не приймалось. Позивачем не надано суду жодних доказів отримання відповідної дозвільної документації для розміщення вказаним ним тимчасових споруд.
51. Прийнятті Дніпродзержинською міськрадою рішення «Про звільнення території міста від самовільно встановлених тимчасових споруд» були опубліковані на офіційному веб-сайті міської ради та після прийняття виконавчим комітетом міської ради рішень, інспекцією з благоустрою території департаменту були розміщені копії рішень виконавчого комітету міської ради на самостійно встановлених тимчасових спорудах. Позивач не здійснив демонтаж власних тимчасових споруд, комісією було складено акти звільнення території від тимчасових споруд. Власник тимчасових споруд, які розташовані на проспекті Перемоги, район кінотеатру «Мир» (дві тимчасові споруди), бульвар Будівельників, в районі будинку № 23 (поліклініка), проспект Металургів, район будинку № 8, не встановлений, споруди зачинені.
52. Наведене дає підстави для висновку про дотримання порядку та процедури демонтажу спірних тимчасових споруд.
53. Ураховуючи, що вилучення торгових павільйонів, за висновками суду, відбулось на законних підставах, відсутні усі елементи, необхідні для виникнення цивільного правопорушення (порушення прав позивача), у зв`язку з чим відсутні підстави вважати, що позивачеві було завдано шкоду, оскільки остання є наслідком делікту - неправомірної поведінки, тоді-як будь-якої неправомірності у процедурі демонтажу спірних тимчасових споруд (діях відповідачів) судом не встановлено.
54. Посилання в касаційній скарзі на порушення судом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не знайшло свого підтвердження при розгляді справи судами попередніх інстанцій, а також у ході касаційного перегляду.
55. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
56. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
57. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
58. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
59. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
60. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
61. Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:
62. Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).
63. Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання 
(§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).
64. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). 
З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).
65. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
66. У справі, яка переглядається, демонтаж самовільно встановлених позивачем тимчасових споруд переслідує легітимну мету контролю органами місцевого самоврядування благоустрою населеного пункту.
67. Посилання в касаційній скарзі на позбавлення права власності на майно(шість павільйонів) спростовується письмовими доказами, а саме листами Дніпродзержинської міськради, адресованих на поштову та електронну адресу позивача із яких вбачається, що будь-яких перешкод у поверненні демонтованих тимчасових споруд позивачу не здійснюється, доступ до кіосків не заборонений, а лише повідомлено позивача про відшкодування витрат за демонтаж.

Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp