Рейтинги є однією з найпопулярніших форм порівняльних досліджень міст. Вони дають інформаційні приводи для медій, стають аргументами в дискусіях про якість роботи органів влади і використовуються у стратегіях міського брендингу.
Інтерпретуючи або використовуючи рейтинги, варто пам’ятати про їхні обмеження:
Рейтинги мають специфічні цілі і аудиторії. Вони виникли у відповідь на запит міжнародних корпорацій і високооплачуваного менеджменту, тому не завжди беруть до уваги потреби більшості мешкан_ок міст і, зокрема, найменш привілейованих суспільних груп. Просування у рейтингах можуть бути побічним наслідком, а не ціллю міського розвитку.Рейтинги мають методологічні обмеження. Списки міст часто є результатами обчислень абсолютних значень у складніші інтегровані показники — індикатори та індекси, які можуть приховувати відмінності між містами. У кращому разі, рейтинги здатні зафіксувати певний стан, але вони не можуть пояснити його причини чи запропонувати стратегію змін.Рейтинги заохочують міста боротися за ресурси. Місця в списках «конкурентоспроможності», «якості життя» чи «креативності» є елементом брендування міст. Така політика є частиною підприємницьких стратегій міського розвитку, а її пріоритизація може призвести до посилення нерівностей і невирішення соціальних проблем.
Класифікація рейтингів
Рейтинги та індекси міст можна поділити на три великі категорії.
Перша — це загальні рейтинги про зміни в економіці, «глобальність» та конкурентоспроможність міст. Їхніми авторами зазвичай є компанії зі сфери консалтингу й аудиту, але також бізнес-школи, дослідницькі центри та міжнародні організацїі. Приклади таких рейтингів: MORI Global Power City Index, Global Urban Competitiveness Project, The Economist Intelligence Unit and Citigroup Hotspots, UN-Habitat City Prosperity Index, McKinsey Urban World Top Hot Spots, LSE European Metromonitor Cities.
Друга група — рейтинги, пов’язані з «якістю життя». Кожен з них розуміє це поняття за допомогою різних категорій та показників:
The Economist Intelligence Unit Liveability — стабільність, охорона здоров’я, культура та довкілля, освіта, інфраструктура;Mercer Consulting Human Resources — політична стабільність, злочинність, охорона правопорядку, банківські сервіси, цензура, обмеження особистих свобод, забруднення повітря, транспорт, дозвілля, довкілля тощо;Monocle Magazine Quality of Living Index — якість транспорту, якість житла, освіти та охорони здоров’я тощо).
Однак, крім таких «загальних» рейтингів якості життя, є також спрямовані на «вузьку» аудиторію: QS Best Student Cities для студентів, Forbes Top 25 Cities for Shopping для шопінгу, Copenhagenize Bicycle Friendly Cities для велосипедистів і так далі.
Третя група включає «спеціалізовані» рейтинги, у яких йде мова про «зелені» чи «розумні» міста, «економіку, базовану на знаннях», «людський капітал» тощо. Часто їх створюють різні консалтингові фірми, розраховуючи надавати потім послуги містам з допомоги у «просуванні» у цих рейтингах. Приклади: Buck Consultants Tech Cities Index, 2thinknow Consulting Innovation Cities, Wall Street Journal Innovative City of the Year, CNN Money and Fortune Best new global cities for start-ups, Mercer Consulting Eco-City Index, Forbes World’s Smartest Cities.
Виникнення рейтингів міст
Дослідження міст у формі індексів виникли для допомоги великим корпораціям з розміщенням капіталу, інвестицій та персоналу в різних країнах і містах. У 1971 році швейцарський банк UBS почав публікувати «Огляди цін та зарплат» (Prices and Earnings Survey) з інформацією про вартість ведення бізнесу та рівень заробітної плати у різних містах. Конкуренцію йому склали консалтингова компанія Mercer та журнал The Economist. Мета їхніх досліджень полягала у допомозі менеджер_кам з персоналу в розрахунках зарплати своїм працівни_цям у різних місцях. Позиція та статус міста були при цьому побічним результатом. Невдовзі до розрахунку індексів підключилися й інші консалтингові компанії: PwC стала робити рейтинги про інвестиції та можливості, а KPMG — про вартість ведення бізнесу.
Неолібералізм змінив ставлення до рейтингів та індексів. Уявлення про те, що всі сфери життя суспільств можуть функціонувати «як ринок», призвело до перенесення на них бізнесової категорії конкурентноспроможності. У 1980-х роках Світовий економічний форум почав випускати щорічний «Індекс глобальної конкурентоспроможності» (World Competitiveness Report), рейтинги якого згодом стали ледь не головним критерієм оцінки роботи урядів. У 1990-х роках ідея конкурентоспроможності набула популярності серед впливових політик_инь, бізнесмен_ок та інтелектуал_ок.
Індекси міст стали чимось більшим, ніж просто механізмом допомоги бізнесу. Позиції в рейтингах почали використовувати у стратегіях брендування міст, тому інформація про них стала активно поширюватися і популяризуватися. Розробни_ці і коментатор_ки індексів почали заохочувати органи міської влади використовувати «кращі практики» для поліпшення конкурентноспроможності, і відповідно, позицій у рейтингах. Однак, «кращі практики» часто називають такими через ефективність маркетингу, а не ефективність самих практик. З іншого боку, бажання повторити успіх переможців без аналізу мети й аудиторії конкретного індексу зумовило одне з головних обмежень рейтингів — ефект «дому на горі». Ідея конкурентних переваг полягає в тому, що міста мають старатися бути якомога більш несхожими на інші, але натомість стають копіями одні одних.
Методологічні проблеми
Значення індексів та відповідні рейтинги міст безпосередньо залежать від методології дослідження. На результат дуже впливає рішення про те, які міста включати в дослідження, які дані використовувати, як ці дані організовувати і зважувати. Під час складання індексів існує проблема узагальнення: намагання «втиснути» в один інтегрований показник багато різних значень веде до втрати нюансів. У фіналі значення індексу часто взагалі губиться. Оформлення результатів дослідження у вигляді рейтингового списку призводить до того, що різниця між містами у значеннях індексу може бути незначною, а от у позиціях в рейтингу — великою; або ж навпаки.
Рейтинги не створюють нового географічного знання у прямому сенсі слова. Вони не є ані ідеографічними (спрямованими на опис нескінченного різноманіття явищ і відносин у всіх частинах Землі); ані систематичними (спрямованими на виявлення загальних законів і закономірностей). Щоправда, це не означає, що рейтинги не можуть бути корисними, цінними і потужними.
Рейтинги не пояснюють причин, чому місто перебуває у певному стані.Вони здатні лише зафіксувати або виміряти наявне становище. Певною мірою це може допомогти визначити, які питання потрібно ставити, або на які явища і процеси варто звернути увагу. Однак, для з’ясування причинно-наслідкових зв’язків і вироблення міських політик необхідні ґрунтовніші дослідження. Рейтинги та індекси не можуть їх замінити.
Проблеми тлумачення рейтингів
Під час інтерпретації рейтингів не завжди приділяється достатньо уваги тому, що вони власне вимірюють, для якої саме аудиторії та ким створені. Це стає проблемою, коли результати ранжування міст перетворюються на інформаційні приводи для медій, а органи влади використовують їх як свідчення «правильності» та «успішності» своєї політики.
«Якість життя» зазвичай описує не стільки якість життя умовного мешканця міста, як якість самого міста/місця. Це частина ширших процесів перетворення міського простору на товар і розвитку стратегій маркетингу місця. Показники «якості життя» розраховується «експерт_ками» на основі якихось нормативних ідеалів відповідно до певної системи цінностей та уявлень. Під поняттям «якості життя» маються на увазі різні речі, а тому міста і самі рейтинги не дуже підходять для порівняння. Списки «найкращих міст для життя» такі ж корисні, як і списки «найкращої їжі для їжі». Звичайно, деякі місця кращі за інші, але, здебільшого, це залежить від того, хто ти і чого шукаєш.
Рейтинги маскують нерівності всередині міст. Їхньою першочерговою аудиторією були мігрант_ки — працівни_ці міжнародних компаній з високими доходами та мобільністю. У своїх оцінках рейтинги спрямовані не на звичайних мешкан_ок міст, а на «таланти» і «креативний клас». Оскільки вони є малою часткою населення, результати таких досліджень не можна робити основою для розробки ширшої міської політики. Рейтинги «натуралізують» концепт «міста» як єдиного монолітного гомогенного актора, який виграє або програє у конкуренції з іншими. З такої точки зору внутрішні відмінності у містах стають неважливими.
Проблеми використання рейтингів
Боротьба за місця у рейтингах є частиною ширшого підходу, що розглядає міський розвиток як конкуренцію за ресурси. Основним завданням органів влади в межах цього підходу стає підвищення «конкурентноспроможності» міста. Через відсутність чіткого розуміння цього терміну, «конкурентоспроможність» стала відкритою до інтерпретацій. Часом її використовували як синонім «продуктивності», але «продуктивість» є абсолютною величиною, а «конкуренція» потребує порівняння. Це призвело до плутанини в розробці політик, спрямованих на її досягнення.
Конкуренція між містами пов’язана з нерівномірним розвитком. У першій половині 20 століття в географічній науці виникла теорія центрального місця. Вона пояснювала просторові закономірності розміщення населених пунктів і започаткувала створення моделей національних систем міст (national urban system). Внутрішню ієрархію цих моделей проінтерпретували так, ніби місце у ній можна покращити за допомогою місцевої політики (policy). Пізніше цю ідею розширили до наднаціонального рівня: Джон Фрідман висунув «гіпотезу світового міста» (the world city hypothesis), а Саскія Сассен запропонувала теорію «глобальних міст» (global city). Спільним у них обох є уявлення про те, що в умовах глобального капіталізму держави не можуть сповна контролювати міжнародні потоки капіталу, товарів і робочої сили. Так виникають «глобальні» або «світові» міста, які належать до «простору глобального накопичення» — міжнародні потоки ресурсів між ними не обов’язково трансформуються в економічний ріст або вигоду для самих міст або держав, у яких вони розміщені.
Перенесення категорії «конкурентноспроможність» з бізнесу в інші сфери є проблематичним. Держави, регіони та міста — це соціально створені географічні рівні, які не мають характеристик і цілей, властивих бізнесу. У них немає «нижньої межі» (bottom line), тому міста не банкрутують, як фірми. Державні системи фінансів і перерозподілу створюють «подушку безпеки». Нові гравці виникають повільно і рідко. Боротьба між містами не є «грою з нульовою сумою» у традиційному розумінні. Стосунки між ними — це не лише конкуренція, а й інші форми взаємодії — кооперація та мережеві процеси.
Ідея конкурентноспроможності стимулює міста змагатися за ресурси.Політики починають бачити економічну взаємодію між містами як загрозу, тоді як вона могла би сприйматися, як можливість. Органи влади приділяють надмірну увагу залученню інвестицій та кваліфікованої робочої сили ззовні замість «вирощування» та розвитку на місцях. Міста включаються у зростаючу конкуренцію і починають змагатися за все більш мобільні ресурси: 1) капітал у формі інвестицій у виробництво, податків з населення чи нерухомості; 2) «таланти» — а насправді, населення загалом, тобто податки і попит; 3) державні фонди, субвенції і дотації; а також 4) мегаподії і мегапроекти, які зазвичай мають одноразовий вплив, але вважаються важливими для брендування та маркетингу місця.
Логіка підвищення конкуретноспроможності змінює міське планування і міські політики. Замість стратегування довгострокової перспективи розвитку планування стає «коректуючим» механізмом сприяння притоку капіталу. Політика підвищення конкурентоспроможності та економічного росту ґрунтуються на ідеї, буцімто вигоди від цього росту самі будуть «просочуватися згори донизу» (trickle-down) навіть без політики перерозподілу та зменшення нерівностей. Замість цього, ресурси спрямовують на пошук інвестицій і можливостей для реклами; моніторинг «конкурентів»; наслідування «кращих практик», ефективність копіювання яких часто не доведена; а також брендування міст як привабливих для життя, роботи та інвестицій за допомогою розвитку «культурних індустрій», проведення мегаподій, реклами та місць у рейтингах.